Сайт Поліського ліцею

ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ

9 травня ми святкуємо світлий і сумний День Перемоги. День пам’яті, скорботи і надії. День щирої вдячності ветеранам Великої Вітчизняної війни: всім, хто виборював Перемогу на передовій, в партизанських загонах, у верстатів в цехах заводів, хто страждав у фашистських концентраційних таборах – всьому великому поколінню воєнного лихоліття... 

Ціна Великої Перемоги в цій жорстокій війні – це мільйони загиблих, навіки зламані людські долі, невмовний біль та горе учасників воєнних подій. Майже вісім мільйонів кращих синів і дочок України полягли на полях бою, загинули від тяжких ран у повоєнні роки. Осколки тієї епохи все ще летять і ранять нас, а сама війна назавжди залишиться незаживаючою раною, жахливим шрамом нашої пам'яті. 

Схилімо ж голови перед світлою пам'яттю тих, хто віддав своє життя за світле майбутнє відійшовши у вічність.
Немає слів, які можуть передати весь біль втрати. Події тих днів не повинні згаснути в народній пам’яті. Про це нагадуватимуть меморіальні дошки, пам’ятники. Та найголовніший нерукотворний меморіал – людська пам'ять, яку нащадки несуть у вічність у своїх серцях. 

У нашій школі проведено 8 травня  МІТИНГ-РЕКВІЄМ ПРИСВЯЧЕНИЙ  ДНЮ ПАМ’ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ «Пам’ять вічно жива».

ПАМ'ЯТЬ ВІЧНО ЖИВА

Доки світанками сонце встає, а на калині зозуля кує –

Пам’ять людська не забуде повік мук закатованих, попелу крик.

Там, де кривавий пройшов душогуб, свідком лишився опалений дуб.

Чорний, як лихо. І жахом пропах. Навіть боїться гніздитися птах.

Віти – мов горе заламаних рук. Ні! То не свідок. А Пам’ятник мук!

Доки світанками сонце встає – Нам на калині зозуля кує!

Тільки, як тріскає в тиші земля, стогін важкий із могил промовля:

«Спинись, Людино! Мовчки поклонись. У тишині задумайся на мить.

І нам життя всміхалося колись. Дзвонила сонцем сяюча блакить.

Ми мали в серці мужність і любов і вірили у Перемоги час.

Хоча зотлілий попіл захолов, але наш голос досі не погас.

Орали ми і засівали лан, щоб добротою колосився світ.

Якби зібрати болі наших ран, то розколовся б навіть і граніт!

Не треба сліз! Ще наші нас печуть, як тихо плаче росами трава.

Нехай же мирно променіє путь, для тих, хто наших мук не забува!

Коли не спить далекий небосхил і стелиться туманом сивина,

Наш гнівний голос чути із могил: «Хай буде тричі проклята війна!»